Профессию имеет далеко не лирическую - продавец. Но душа ее — тонкая, чистая, нежная, переполненная любовью к родному краю, к жизни.

Пишет на двух языках, но прежде всего — это украинская поэтесса.

Член литературного объединения «Исток» и МСПУ (2002).

Первый сборник поэзии «Іменем любові» вышел в 1995г. и в 2002г. увидели свет сразу 6 сборников: «Є така Країна — Україна», «Тріумф самовідданності», «Жіноча велич», «Сьогодення», «Край лелечий», «Музика ранкового дощу». Следом были изданы сборники: «Жіночість ніжного серця» и «Вибране». Ее творчество вошло в коллективные сборники «Исток» (1998), «Семицветик» (1999), «О вас и для вас» (2002), «Лисья балка» (2004) и «Крила пісні» (2009).

Ніжна моя Україно

Триєдина доля хрещата,

Дорога тобою суща,

І виплакана, і розіп'ята,

Україно невмируща.

Ти рідна і ніжна, як мати,

Стогнеш під серцем родинно,

І виплекана і крилата,

Ніжна моя Україно.

Доленько моя родинна

Доленько моя родинна,

Припадаю воєдино

Я до твоїх ніг.

Добрий день і добрі ночі

На стежині у дім отчий

Як душа щемить!

Пам'яттю живих і мертвих,

Доки світло не померкне,

Ти мені болиш.

У дозвілля і у скруту

П'ю життя, немов отруту,

А воно цвіте.

Доленька моя родинна,

Припадаю воєдино

Я до твоїх ніг!

І я така щаслива і нещасна

І сільський вечір, і осінній сад, 

Шепочуть тихо, скільки не вколихуй.

Стоять хати старенькі ряд у ряд,

Вчорашнє воскресає тихо-тихо...

...До серця, щось підкочує важке,

Таке тривожне - не розгледиш оком.

Домашнє, тихе, тепле і близьке...

...Ось бабин двір, ось брама косить боком...

І боляче навколишність свята

Мені тривожно душу розхитала,

І сад самотньо вітами хитав...

...Та баба Настя вже не зустрічала...

Моє дитинство, ось де воно є,

На рудій клямці ще дитячі руки,

Стаю на ганок, і видніш стає

Дитинство голе, босе, близоруке...

І я стою, дивлюсь йому услід

Здивовано, розгублено і вгасло,

Старенька хата і моє село...

...І я така щаслива і нещасна...

Не плачте, мамо...

Не плачте, мамо, хоча й не легко...

Зів'є гніздечко старий лелека...

І посміхнеться стара криниця:

Злетимось в купу води напитись,

...Розквітне хата в світанках синіх,

Всміхнеться доля до всіх щасливо...

                  ...Не плачте, мамо...

         Директорові музею Евг. Гудковському

Парк засинає в нічному цвітінні,

Біля музею дві баби камінні:

Їх душі всірілі старі, як віки,

Січуть віковічні прогреси їдкі.

...В них мудро і терпко вуста зімкнуті,

От навіжені, стоять, як прикуті...

А парк так квітує, що серце болить.

- На землю спустіться, до парку зайдіть!

Каштани шепочуть в камінне лице:

- От душі камінні, скажіть хоч слівце!?...

...А парк захлинався у білім цвітінні:

Мовчать вірні воїни, баби камінні...

Дрімає старий лисичанський музей...

Галина

Як промінець з веселими очима,

Як ластів'ятко ціпиться в вікні...

Не мало років маю за плечима.

- Галина! - дріботить з вікна мені,

І по-дитячи радісно відкрите,

Розкрилене настіж, як і вікно,

Мені услід доросле, домовите:

- Галина. Ну справжнісіньке кіно!!!

Очиці сині, зіткані із крику,

Саме зіткання часом нетерпінь.

Несу погордість щиру і велику.

Як стражниця майбутніх поколінь.

...Буває, ночі цідяться безсонням

І сумніви кружляють навісні,

- ГАЛИНА! - немов пташка з підвіконня,

Моя онучка, і світліш мені...

Як промінець з веселими очима...