Алексеенко Анатолий Андреевич

Поэт, композитор, певец, солист народной хоровой капеллы им. Е.Мануйлова и народного вокального ансамбля «Обрій».

Родился 20 марта 1940г. В г. Лисичанске. В 1964г. Окончил Харьковский политехнический институт и начал свою трудовую биографию на ЛНПЗ.

Первые стихи написал в 1972г. Пишет на двух языках - русском и украинском. Публиковался на страницах газет: «Правда Украины», «Молодогвардеец», «Луганская правда», «Новый путь». Его поэзия украсила коллективные сборники «Сто луганських поетів», «Исток» (1918), «Восьмиголосье» (1999), «Лисья балка» (2004), «Встречи и расставания» (2010), «Крила пісні» (2009). Этот сборник включает в себя не только стихи, но и ноты написанных на его стихи песен.

Изданы авторские сборники: «Бессмертие корней» (1991), «Пристань» (2000), «Джерело надії» (2001). «Ніч пророцтва» (2004), «Время собирать камни» (2009).

С 2003г. возглавлял городское литературное объединение «Исток» при газете «Новый путь», является председателем городской организации МСПУ (межрегиональный союз писателей Украины, составную МСПС).

Неоднократный победитель областных всеукраинских конкурсов авторского и исполнительского мастерства, международного фестиваля искусств «Слобожанский спас» (с 2005г.).

Представлял Луганщину на творческом отчете в Киеве в рамках фестиваля искусств Украины (2009). В 1989г. в Москве на ВДНХ был награжден знаком ВЦСПС «За активные достижения в искусстве», почетным Знаком Министерства культуры и искусства Украины «За многолетний и плодотворный труд в области культуры».

Сніги зійдуть. Дозріють, упадуть 

Плоди в полеглі і пожовклі трави. 

Перестоять мене, переживуть 

Тополі, що шумлять на переправі.

Коріння їх і віти будуть пить

Весняну повінь і вітри, і зливи. 

Нащадки - жити, мріяти, любить 

І за Дінець ходить на берег лівий.

Там — проліски і ряска, там — весна. 

Там по гілля в воді стоять тополі, 

І вир на бистрині, і сплеск весла, 

Там посивілі забувають болі.

Чуттям весняним не бува кінця. 

Дивлюсь в майбутні весни — день погожий. 

Нащадок мій стоїть біля Дінця, 

Душею чуйний і на мене схожий.

****

Є в березневі дні гака пора, 

Коли і сонце, і мороз, як друзі. 

Господарюють в лузі, лісосмузі. 

Душа ховає спів, як сік кора, 

Бо відчува тепло й мороз — двоїння, 

І гріє сонце, і лежать сніги, 

Що ще не здатні напувать коріння 

Вологою життя. І це— борги.

А я стою серед наметів в лузі.

Зима з весною цього дня в союзі, 

Хай-но обличчя промені вбира, 

Хай-нодуша живе передчуттями — 

Весняними гаями і піснями... 

Прийшла, прийшла передчуття пора.

Надія

Час нещадно діє. 

Скроні, наче сніг. 

Лиш одна Надія 

Пустить на поріг.

Я з того порогу, 

Сивий, мовчазний, 

Помолюся Богу 

За той дар святий.

Що любов? - повія, 

Зрадить, відболить. 

Лиш Надія гріє, 

Лиш вона щемить.

І на смертнім одрі, 

В ту останню мить, 

Лиш Надії обрій 

Не згаса — горить!

Час нещадно діє. 

Скроні, мов льоди. 

Не згасай, Надіє. 

По життю веди.

Що любов — химера. 

Льоду не простить. 

А з твого джерела 

Вічно воду пить!

Зозуля кує

Зозуля кує — знов дубам молодіти. 

Відлуння дитинства душі дістає. 

І чую крізь роки: "А скільки ще жити?" 

Наївне, безстрашне питання моє.

Зозуля кує і кує без зупину, 

Не встиг запитати — другому лічить. 

Вже донечка в дівках, вже в армію сину. 

Боюсь— запитаю — вона замовчить.

Зозуле, даруй. Не задам я питання. 

Звичайно, все це марновірство. І все ж... 

А може, ця весна для мене остання? 

Ні, краще вже жити - не бачити меж.

Сузір'я

Чим частіше я вдивляюсь в ночі, 

У сузір'я, у Чумацький шлях, 

Тим ясніше бачу: сяють очі, 

Очі вмерлих сяють в небесах.

Це сузір'я називають Овен, 

Ще і досі зір його тремтить.

Та сказали: "Промінь ваш гріховен!" – 

І поспішним розчерком: "Згасить!"

Ну, а ці зірки назвали Псами. 

Гончі пси — і доля, як у псів.

 А тепер живуть за небесами 

Світлою громадою синів.

А бува, що на землі — великі, 

Велетні земні, та прийде строк, 

І зійдуть, і ми побачим дірки. 

Чорні діри між ясних зірок.

Вірую, щоб зорі відкривати.

Бачить їх у тумані, імлі,

Щоб нам дійсну велич розпізнати – 

Треба зорі бачити з землі.

Знов вдивляюсь зорям в очі — росно. 

Хто є хто— покаже майбуття. 

Навіть велич всесвіту відносна. 

Все — відносно нашого життя.

Антитези

Хто, коли придумав тези: 

"Не вб'ємо, так нас уб'ють?" 

І скриплять, скриплять протези, 

В них— і біль, і жаль, і лють, 

Зойки матерів, що знали, 

Неспроможність, гніт журби. 

Замість діток обіймали 

Оцинковані гроби. 

Що ж, здійснились антитези: 

"Більш не будем воювать!" 

Тільки довго ще протези 

Ми повинні готувать 

Замість рук, що автомати 

Обіймали, замість ніг,

Що ходили захитати 

Незнайомий нам поріг. 

Ніяким на світі лікам 

Біль Афгану не убить. 

Проклянуть бійці-каліки 

Нас, не смівших зупинить 

Ту війну під знаком "Інтер", 

Не простять нам матері 

Той афганський смертний вітер 

Тричі клятої війни!

****

Вже вишня зацвітає, а потім яблуневий

Цвіт дивний заквітчає наш незабутній сад.

А серце щось зітхає — передчува серпневий 

Нічний холодний вітер і ранній зорепад.

Ще будуть наливатись і червоніть, і зріти 

Плоди землі пахучі і звать у майбуття, 

Та серце відчуває, що, мабуть, не зуміти 

Вернуть твої цілющі, незраджені чуття.

Вже абрикоси вкрили своїми пелюстками 

Густі весняні трави і стежки у саду,

Та зливи поміж нами, та грози поміж нами.

 І я, смутний, без тебе по пелюстках іду.

Не затихають болі. В душі моїй двоїння 

Весна і осінь разом — і повінь, і біда. 

Напевно, відчуває подібне щось коріння, 

Коли в часи цвітіння приходять холода.

Синова сповідь

Що дав вам, мамо? Сум і сивину. 

А ви мені — життя, що найдорожче. 

Роки летіли, і душа охоча 

До сповіді, ганьбить мою вину.

Зумієте ви, мамо, зрозуміть 

Вес те, що син пізнав в часи розлуки -  

Які ласкаві й теплі ваші руки,

 Я їх хотів вустами відігріть.

Пожив чимало, навіть посивів, 

За пізню ніжність доля хай осуде. 

Тепер нехай як буде, так і буде, 

Я сподівався, мамо, я успів.

На сповідь я до матінки іду, 

Душа дозріла в самоті у сина. 

Коли пізнав на чужині біду,

Тоді згострилась синова провина

****

Нашепотіла мені річка в час повені про майбуття, 

Нашепотіла мені річка про молоде своє чуття. 

Про те, як береги цілує, дерев коріння напува,

 Нашепотіла мені річка, що краще повені — нема. 

Хотіла, видно, розказати, що не буває в самоті. 

Що кожну весну ходить мати на береги її круті.

На лівий ходить і на правий, все тужить, все синка гука,

І розгортає росні трави старенька зморена рука. 

Нашепотіла мені річка — недовгі чари у весни,

Що одцвіла вже груша-дичка і помарніли полини,

Що відходила уже мати, що незабаром вже зима... 

Хотіла річка підказати, що краще повені — нема.

Сон

Старію, видно. Знов дитинство сниться.

Зоря півнеба оміднила ліс.

І я кидаю в ранню зоряницю

Із соняшника, висохлого, спис.

Кидаю і радію, що не влучив,

І він летить над полем і Дінцем,

А я біжу, біжу по білій кручі

Веселим і замріяним юнцем.

Весь в тумані із крейдяного пилу.

Ще крок — із кручі головою вниз.

Та в мить останню відчуваю крила

І вже лечу, вже доганяю спис.

Тягнуся, намагаюся схопити.

Та хтось кричить крізь сон; "Не знаєш меж,

Поки летить твій спис, ти будеш жити,

А упаде на землю — ти помреш."